Вчора, під час участі у автомобільному ралі, на ділянці між Casa al Vento та Larciano, загинув екс-велогонщик збірної Італії, а дотепер її тренер, Франко Баллеріні. У нього залишились дружина Сабріна та двоє дітей.

 

Баллеріні, якому було 45, виступав у пелотоні шістнадцять років і вигравав такі класики як: Париж-Рубе (1995 та 1998),  Париж-Брюсель (1990), Тре Валє Вересьон (1987) та Омлуп хе Фельк (1995), доки у 2001 не завершив кар’єру велогонщика. Але без діла Франко не залишився та одразу очолив національну збірну з велоспорту. Під його керівнитством команда чотири рази ставала переможницею Чемпіонатів світу (Маріо Чіполліні у 2002, Паоло Беттіні у 2006 та 2007, а також Алессандро Баллан у 2008), а Паоло Беттіні переміг на Олімпійський іграх 2004-го. У його команді завжди панувала весела атмосфера, а сама «скуадро адзуро» ще до старту змаганнь вважалась одним з головних претендентів на перемогу і завжди була в перших рядах світового пелотону.

 

 

Газетта делло Спорт вже надрукувала співчуття його колег по спорту, більшість з яких були для Франко хорошими друзями і сприймають цю втрату близько до сердця.

 

 

 

 

 

 

Франческо Мозер (чемпіон світу 1977 року): «Знайти другим такого, як він неможливо. Подібні трагедії показують, що ми ніколи не можемо бути ні в чому впевнені, вони приходять тоді, коли ми найменше цього чекаємо. Поза сумнівом, з відходом Франко італійський велоспорт втратить дуже багато. Баллеріні відводилася ключова роль, і знайти такого, як він буде неможливо. Це ті новини, які приходять, як грім серед ясного неба. Всього 10 днів тому я зустрічався з ним і Паоло Беттіні в Модені, і ми розмовляли саме про майбутнє ралі, Франко був повний ентузіазму. Його коронною гонкою була Париж-Рубе, він проїхав її 13 разів і виграв двічі. Саме на бруківці він найкраще показував себе. Будучи головним тренером збірної, він умів витягати максимум з усіх велогонщиків, умів спостерігати, вибирати, готувати до змагань і особливо до чемпіонату світу. Чотири перемоги збірній, яка виступала під його керівництвом, тому підтвердження. А тепер ця аварія, цей трагічний фінал, ця зустріч з долею.»

 

Паоло Беттіні (чемпіон світу 2006, 2007 років): «Я втратив хорошого друга, більше того, брата. Баллеріні ризикував своїм життям тисячі разів, будучи велогонщиком. Він проїзжав Рубе без шолома, він нісся вниз на спусках в Доломітових Альпах, і ніколи не було ніяких проблем. Доля наздогнала його саме зараз, в момент радості, в якій він культивував свою пристрасть до машин. Саме він привів мене у світ ралі. Якщо і була одна річ, якої Франко завжди дотримувався, то& це безпека. Ніякого ризику.»

 

 

Джанні Буньо (чемпіон світу 1991, 1992 років): «Ми почали їздити разом, коли були ще молодими, ми почали і закінчили свою кар’єру разом. Я знав про його пристрасть до автомобілів, але я ніколи не очікував тієї новини, яку почув цього ранку. Як тренер збірної він досяг своїх кращих результатів.»

 

 

Раффаелє Пагноззі (генеральний секретар CONI): «Це була видатна особистість з надзвичайними здібностями. З ним Італійська збірна з велоспорту отримала ряд визначних перемог і деколи здавалась навіть непереможною, але незважаючи на це, він завжди залишається скромним.»

 

 

Маріо Чіпполіні (чемпіон світу 2002 року): «Я так і не можу до кінця повірити, що Франко загинув. Я намагаюся відсторонитися від реальності, немов відбудеться щось, що поверне його до життя. Я згадую моменти радості, пережиті разом, і зокрема того дня в Зольдері в 2002 році, коли він побудував тактику і команду під мене, що принесло мені титул чемпіона світу. Кожен спортсмен рівня Франко постійно шукає нові стимули, навіть після завершення спортивної кар’єри він повинен був відчувати себе конкурентноздатним, так Франко пояснював свою пристрасть до ралі. У нього було ще багато адреналіну в крові, і він витрачав його за рамками тренерської роботи, в автоперегонах.»

 

 

Альфредо Мартіні (колишній тренер збірної Італії з велоспорту): «Він був мені як син, як близький родич моєї родини. Ми повинні були їхати в Прато, щоб відзначити дев’яносторіччя Джованні Коррієрі — легендарного грегарі Джино Барталі, але ми були змушені відмовитися від поїздки, щоб бути зараз тут, поруч з Франком. Баллеріні заходив до мене додому два-три рази на тиждень, щоб привітатися, випити кави, поговорити. Він був частиною нашої родини. Коли президент федерації Джанкарло Черуті запитав у мене поради про те, кого вибрати на місце тренера збірної, я сказав йому тільки одне ім’я — Баллеріні.»

 

Марчелло Ліппі (тренер збірної Італії з футболу): «Ми були друзями з Франко. Коли сьогодні вранці я почув про цю трагедію, я здригнувся. Це величезна трагедія. Баллеріні був джентльменом. Його смерть стала ударом для мене. Ми розмовляли буквально минулого тижня, обговорювали спільну благодійну акцію. Між собою ми часто обговорювали труднощі, що виникають при управлінні командою, про те, як спілкуватися зі спортсменами. Це сильний удар для мене.»